«Точка відліку» — це перша збірка оповідань юної письменниці,
яка віддзеркалює внутрішній світ кожного з нас. В ній відображено
усі грані людської душі.
Для широкого кола читачів.

Привіт!... Ми ще не знайомі. Я –ніхто. Чому? Тому що
аби бути «кимось», я повинен мати ім’я. Але мій господар
мені його чомусь не дав.
Але навіть у нікого є пам’ять і можуть бути спогади.
Коли я тільки-но зявився на світ. Раділа тільки моя ма-
туся, господар із господинею тільки насуплено витріщалися
на мене. Донька господаря увесь час плакала. « Ма-а-амо», я
хочу хомяка, а не це страховидло!»- репетувала вона щодня,
щоночі, щоранку, щовечора, не даючи нам із моєю знесиле-
ною матусею подрімати, аби відновити втрачену стійкість,
пильність, обережність та відважність. Минув тиждень мама
сказала, що я швидко засвоюю нові навички. Я хотів стати
великим і сильним псом, я хотів захищати свого господаря й
палко рвався до бою із усіма вуличними котами, коли мене
на п’ятнадцять секунд виводили погуляти. Я був іще малий,
не знав світу. Мені було образливо, чому мене не беруть на
повноцінну прогулянку, так як мою матусю.
Увесь час я, виляючи хвостиком бігав кімнатою, безтурбо-
тливо тявкаючи (я ще не вмію гавкати), то й що міркував я , -
«Зате у мене найкращі мама й господарі у світі !» (Незважаючи
ні на що, я дуже їх любив). Та один день змінив моє житя.
Я прокинувся, лагідно потягнувшись. Промінчик сонця
лоскотав мого рожевого усміхненого носика, а я дивився на
небо крізь зашторене вікно і думав, що принесе мені цей
світлий ранок. Я, як і щоранку, потягнувся аби притулитися
до мами, але мами не було, обнишпоривши увесь будинок,
навіть кухню, місце, куди забороняється заходити навіть
котові Барсику, зрозумів, що мами дійсно в будинку немає.
ЇЇ вивели погуляти. Так. Звісно. Раптом я почув, як хтось
говорить.

- Ми усе зробили правильно, - казав господар.
- Вона була зайвим ротом у нашій і без того небагатій
родині,- підтакувала жінка.
- Ура, ура, нарешті ви купите мені хомячка !!! – вереду-
вала малеча.
- Стули пельку! – гримнули обоє на дочку.
- Це ж не я вбила її , чого ви до мене пристали! – пи-
щала дитина.
І тут я все зрозумів. Мами немає. І її не буде. ЇЇ вбито.
ЇЇ не-ма-є і край! Вона казала, людям треба вірити. Я вірив.
Коли якийсь невідомий мені дядько вколов якусь рідину і
все моє тіло стисли судомні спазми, я задихаючись тявкнув
«Я люблю людей, і я їм буду вірити », я забув додати - «Вічно».
Навіть тоді, коли в ролі нікого звертаюсь до вас із не-
бес. А я завжди любив небо… Я любив дивитися на велику
пухку хмарину, подібну на солодку вату. Тепер я буду на цій
хмарині. Вічно.